Нова генерація працює з тілесністю, пам’яттю та війною, оновлюючи канон і розширюючи мову майстерні.
В українському контексті за останні роки з’явилася плеяда авторів, які переосмислюють академічні школи, працюють на перетині приватного досвіду та історичної травми і вибудовують власні «екосистеми» студій, резиденцій та галерейних співпраць. Саме ці українські художники 2025 роблять видимими зміни в художній освіті, мобільності та ринку: від київських і віденських майстерень — до європейських інституцій і незалежних просторів. Їхні практики демонструють, що традиційний медіум може бути радикально актуальним, якщо працює з матеріалом часу, а не лише з фарбою.
Паралельно в медійному полі зросла увага до фігуративу та експресивної абстракції: індивідуальні виставки в Києві, Варшаві, Відні, Брюсселі та Берліні, участь у бієнале й ярмарках, інтерв’ю у профільних медіа. Ці траєкторії загострюють питання: що сьогодні означає живопис як мова — і як кожен автор технічно та концептуально «переналаштовує» її під власний досвід?
Катерина Лисовенко
Освіта Лисовенко — Одеське художнє училище та Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури (Київ); у фокусі — взаємини ідеології та живопису, образ «жертви» в історії мистецтва. Останні роки митчиня працює між Києвом і Віднем, покази відбувалися у Warsaw NADA/Villa та на міжнародних майданчиках; у текстах проєктів підкреслюється герменевтика свідчення і травми (серії з тілами-жертвами, леґат античності).
Технічно — густі лессировки, глухі матові площини та «масив» фігури в композиції; у виставкових описах вирізняють роботу з пам’яттю як політикою зображення.
Катя Лібкінд
Лібкінд — художниця без жанрових упереджень, працює в графіці, живописі, інсталяції та сценографії; співзасновниця майстерні «atelienormalno». Галерейний профіль The Naked Room окреслює її мультидисциплінарність, e-flux-есе Катерини Яковленко аналізує мотив «собаки» як метафору спільноти й виживання у воєнній реальності, а Суспільне фіксує першу масштабну персональну виставку 2024 року в київському artist-run просторі.
У студійній практиці — емпірична робота з матеріалом, щоденникові записи й об’єкти; у живописі — нервова лінія, «пульс» кольору та м’які контури, що межують із декорацією сцени.
Аліна Заманова
Заманова — випускниця Central Saint Martins/резидентка проєктів, з 2022 року розгортає цикл «Days of War» та великі фігуративні полотна. У 2025 її персональна виставка «Embodied Memory Rooted into a Ruptured Landscape» в Mulier Mulier Gallery (Брюссель/Кнокке) зібрала роботи 2024–2025 років, де тіло й ландшафт прочитуються як носії історії та стійкості.
У «процесних» інтерв’ю Заманова говорить про імпульс пам’яті, роботу з українським ґрунтом як пігментом та серії автопортретів воєнного часу — жест, що на стику ритуалу і свідчення.
Ірина Максимова
Народжена в Коломиї художниця формує виразну лексику між неопримітивом та «наївним» оповіданням: сильні жіночі постаті, тварини-охоронці, гумор і соціальні теми. Галерейні профілі (Kristin Hjellegjerde, HOFA, SAPAR) підкреслюють гібридність медіумів і серії з полотен та гобеленів; 2024 року відбулася перша персональна виставка в Мілані («Landscape’s Body»).
У техніці — акрил, спреї, текст і графіті-жести; у композиції — ритм площин і героїнь, які «тримає» орнамент.
Ольга Крикун
Крикун (Одеса/Прага) поєднує живопис із об’єктами й відео, вибудовуючи «власну міфологію» — від квіткових серій до наративних полотен, де побут і поп-іконки стають «персонажами». Профілі Secondary Archive та Spilne Art фіксують освіту в UMPRUM (Прага) й інтернаціональні стажування; у 2025 Ulstrup Gallery презентує нові акрилові полотна («Chrysanthemums 02», «Crush 02/03»).
Студійний режим — між інтуїцією та вибудовуванням експозицій як «середовищ»; у фарбі — воскові шари, пастель, акрил, ледь іронічна декоративність.
П’ять спільних маркерів «школи» сьогодні
Перед тим, як підсумувати, окреслимо кілька перетинів, що збирають цих авторів у горизонт нової сцени:
- академічна або суміжна освіта + самоосвіта/курси;
- 2) інституційність: галереї Києва, Варшави, Відня, Брюсселя;
- 3) робота з травмою, тілесністю й пам’яттю;
- 4) медіальна гнучкість — від олії до текстилю;
- 5) міжнародна мобільність і участь у бієнале/ярмарках.
Сьогодні ця нова хвиля не стільки «відмежовується» від попередників, скільки перезаписує мову: фігуратив «говорить» про суспільне, декоративність стає критичною, а студія — місцем, де конструюється політика погляду.
Як художники тримають удар часу
У підсумку, попри відмінні стратегії, ці автор(к)и задають тон того, як українські художники 2025 вибудовують кар’єру між локальною сценою та глобальним обігом. Їхня практика підтверджує, що картини — не «ретро-медіум», а інструмент оперативного мислення, який вміє тримати удар часу. І так, саме з цієї матеріальності народжується справжня нова хвиля — без гучних маніфестів, але з упертим, ритмічним стуком пензля в майстерні.
